Що означає стояти біля ісландського фьорду і думати про свій бізнес

З кожної праски кричали — займайся тим що любиш або помри

Це був той період. 2022 чи 2023 — чесно, рік вже не принциповий. Принципово що з кожного подкасту, кожної мотиваційної картки, кожного поста в Instagram орали одне і те ж: знайди своє покликання або твоє життя пройде повз тебе.

Чесно кажучи, померти здавалось не такою вже й поганою ідеєю. Принаймні тихою.

Але спочатку треба було побачити Ісландію. Так я і поїхала.

Вікуличка і найпіздецовіший рік

На той момент перший рік я працювала з психотерапевтом — Вікуличкою. Моєю любов'ю всього життя і ангелом охоронцем, якщо такі бувають у реальному світі.

І ось це був саме той момент — найпіздецовіший. Рік коли руйнуються старі паттерни, а нових опор ще немає. Ти у повітрі. Старі милиці прибрали — правильно прибрали, вони не працювали. А нові ноги ще не виросли. Це відчуття — гірше за будь-яку зовнішню кризу. Зовнішні кризи хоч можна пояснити. Цю — не можна.

Внутрішня порожнеча біля фьорду

Я прилетіла до Ісландії на пару днів. І там, біля фьорду — опинилась.

Не в хорошому сенсі слова «опинитись». В сенсі — зіткнулась. З власною внутрішньою порожнечею. З сильним і дуже розбитим его. Стоїш біля води. Гори зі снігом. Тиша така що чути як всередині щось гуде. І це щось — питання «ну і що тепер?».

Хотілось щось створювати. Це було ясно. Але куди рухатись — зовсім незрозуміло. Ніби компас був, але стрілка не зупинялась.

Капелюх-сортувальник мовчав

Усі мої друзі на той час вже знали куди вони. Як той самий капелюх-сортувальник з Гаррі Поттера — всіх вже давно розібрав. Хто в медицину. Хто в дизайн. Хто в корпоративну кар'єру. Хто в сім'ю. Хто у свою справу — і кайфували від цього.

А я все ще стояла перед капелюхом і той мовчав. Або я не чула. Або чула і боялась. Вже тоді було незрозуміло яке з трьох.

Амбіції мати свою справу у мене були завжди — це точно. Але вільних сил не було. Вони витрачались — і витрачались якраз на те щоб тримати прогниваючий фасад. Підтримувати стосунки з людьми які давно вже не близькі. Бути тим ким від тебе чекають. Вдавати що все зрозуміло і все окей.

Щоб кудись прийти — треба йти

Ось до якого висновку я дійшла біля того фьорду. Простого до банальності.

Щоб кудись прийти — треба йти. Навіть коли не знаєш куди. Навіть коли здається що цілий світ проти тебе — хоча це не так, не варто драматизувати, світ в основному зайнятий собою і йому ніколи.

Але йти треба. Тому що стояти біля фьорду з питанням «а куди мені?» можна до безкінечності — фьорд не відповість. Він просто дуже красивий і дуже холодний.

Ставимо все на червоне

І ось що я думаю — тоді біля води це і оформилось.

Ми ніколи живими звідси не вийдемо. Це факт. Медичний і філософський одночасно.

І можна взяти це за сум. А можна взяти це за козир.

Найстрашніше і так станеться — ми не вічні. То може варто це не оплакувати, а використати? Козирнути наостанок. На свої десятки років поставити все на червоне. Раптом пощастить. А якщо ні — переграємо. Стіл ще не прибирають. Ми все ще сидимо за ним.

BossBot я почала будувати через рік після тієї поїздки. Не знаю чи то був той самий капелюх який нарешті визначився — чи просто накопилась критична маса «треба вже йти». Мабуть і те й інше.

Але стояти біля ісландського фьорду і нічого не розуміти — це була частина шляху. Обов'язкова частина. Іноді треба доїхати до найхолоднішого і найкрасивішого місця на землі щоб нарешті почути власний компас.